За однією з давніх легенд чайний кущ проріс із кинутих на землю вік великого вчителя Бодхідхарми (який не тільки сприяв появі чаю, а й був творцем дзенської різновиду буддизму, а також навчив бойовим мистецтвам ченців Шаоліньського монастиря). Він сам їх відрізав після того, як проспав час, призначений для медитацій.

Звичайно ж, ця легенда надто гарна, щоб бути правдою. Тим більше, що в Китаї чай знали задовго до появи Бодхідхарми. Згадки про цей божественний напій є у стародавніх китайських рукописах за 2700 років до нашої ери. Вони розповідається у тому, як чай був «відкритий» імператором Ченом Нангом в 2737 р. до н.е. Згідно з легендою, листок дикого чаю впав у чашу з гарячою водою, що знаходиться в руках імператора, а той гідно оцінив подарунок Природи. Імператор, який за сумісництвом був ще й ученим та філософом, рекомендував усім своїм поданим заварювати чай, зазначивши, що він «додає сили, прояснює розум і дає точність у визначенні мети».
В даний час саме Китай вважається батьківщиною чаю (хоча деякі дослідники віддають цей привілей передгірним областям Гімалаїв).

До речі, слово «чай» є основою європейської назви Китаю – China. Досить цікаво як називають чай у різних країнах. Так, на батьківщині чаю в Китаї він має сотні назв, які безпосередньо залежать від району росту і сорту. Але найуживанішим найменуванням, як складова частина зустрічається і в багатьох назвах сортів, є «ча» (що перекладається як «молодий листочок»). Незважаючи на те, що слово «ча» в різних провінціях вимовляється по-різному («цха», «чия», «тья» тощо), ієрогліф для позначення чаю на всекитайських просторах використовується той самий. Що цікаво, це один із найдавніших ієрогліфів, відомий приблизно з V століття.

Назви чаю в інших народів є тією чи іншою мірою «співками» китайського «ча». Близькими до китайського звучання назви чаю у російських, а й інших слов’ян (болгар, чехів, сербів). Португальці, яких можна вважати європейськими першовідкривачами чаю, називають його чаа. В Індії та Пакистані чай називають «чхай» або «джай», у Монголії – «цай», в арабських країнах – «шай», у Японії та Кореї – «тья». До речі, саме від «тья» чаю дали ботанічну латинську назву (Thea), від якої походить англійська назва чаю — «ті», а також французька, італійська, іспанська, голландська, німецька та скандинавська – «те».

Найцікавішою ж є польська назва чаю — «хербата». Походить воно від латинського «герба», що означає «трава». Таку назву чаю у сімнадцятому столітті дали польські аптекарі, які вважали, що чаїнки виготовляють із особливого виду «китайської трави». А оскільки довгий час чай у Польщі використовувався здебільшого як ліки, така його назва закріпилася за цим напоєм та укорінилася у польській мові.

На плантаціях чайне дерево почали обробляти у Китаї вже III-IV століттях н.е. З Китаю чай поширився у всьому світі. У Японії чай стали вирощувати приблизно з початку дев’ятого століття і приблизно в той же час чай (як рослина) проник і до Кореї. І лише за тисячу років чайний кущ почали розводити у В’єтнамі, Індії, на Яві та Цейлоні (нині Шрі-Ланка), у Грузії та на Суматрі. Вже у другій половині дев’ятнадцятого століття цих країнах почалося промислове виробництво чаю.

У наш час у промислових масштабах чай вирощують більш ніж у 30 країнах світу. Основними ж виробниками чаю є Китай (що не дивно), Індія, Шрі-Ланка, Таїланд (що багатьом може бути дивним), Японія, В’єтнам та деякі інші азіатські країни.

Згідно з сучасною ботанічною номенклатурою (К. ​​Ліннея – О. Кунце) чайна рослина має один вид – Camellia sinensis (китайська камелія), що включає в себе три різновиди – китайський, асамський і камбоджійський. Деякі ботаніки вважають, що оскільки ці різновиди дуже відмінні один від одного, то їх можна вважати підвидами Camellia sinensis. Інші ж із ними не згодні. Втім, для звичайних любителів і споживачів чаю ці суперечки вчених чоловіків навряд чи можуть бути корисними з практичної точки зору. Інша справа, коли вчені знаходять нові цілющі властивості чаю або пояснюють, як його треба правильно заварювати.

Сергій Мазуркевич

31.10.2022