Монах і чай 2

Перша частина тут

Я виїхав з Паю рано вранці. На оглядових майданчиках на перевалах було дещо туманно і прохолодно. У горах, коли їдеш на мотобайку, без куртки легко можна заклякнути, але цього ранку навіть куртка не дуже допомагала. Тому світило, що нарешті пробилося з-за хмар, було зустрінуте мною гучними криками «Ура!»

У Лісовий монастир я в’їжджав, коли сонечко вже припікало, і навколишні гори змінили туманне вбрання на напівпрозорі сонячні накидки. Поставив мотобайк на стоянці і пішов гуляти територією монастиря. Спочатку, чесно кажучи, подумував навіть: «А чи туди я потрапив?». Якось усе було незвично гламурненько. Підстрижені доглянуті галявини, досить комфортні бунгало, велика простора їдальня. Після суворих тибетських гомп* все це здавалося якимось іграшковим, несерйозним.

*Примітка: тибетський монастир.

Але поступово я починав потрапляти під чарівність цього місця. Відчуття повної розслабленості, спокою, легкості заповнювало мозок і тіло. Тут було добре і комфортно. Саме місце було не тільки красивим (а одна з гір прямо нависала над монастирем), а й у всіх відношеннях чистим. Легко дихалося, легко думалося, все наносне саме по собі йшло.

Прогулявшись між акуратних будиночків, я попрямував до гори. Дорогою заглянув до озера. На березі стояла лавочка з навісом від сонця. У воді плескалися значних розмірів риби. Я сів на лавочку і почав милуватися озером. Виявив кумедну закономірність. Щойно свідомість заспокоювалася і ставала схожою на прозору озерну гладь, риби починали підпливати до самого берега. Але тільки-но внутрішній спокій щось порушувало – риби відразу ж врозтіч віддалялися від берега.

Мені безумовно починало подобатися в цьому місці. І я вже розумів тих, хто сюди приїжджає. А приїхати в цей монастир і пожити в ньому, практикуючи віпассану* та інші методики роботи над собою може кожен охочий. На момент мого відвідування монастиря таких охочих було досить багато. Група з Кореї (чоловік 15), що трималася дещо відокремлено, кілька тайців і з десяток європейців, серед яких були кілька знайомих мені осіб: приємної зовнішності дівчина з Голландії, ім’я якої було настільки складним, що я його весь час забував, і наш співвітчизник Андрій, якого я знав за спільними посиденьками в «Гуд лайф ін Пай »**. Причина потрапляння його в монастир мені, чесно кажучи, здавалася кумедною. Як він сам говорив, проживаючи довгий час в Азії, він «підсів» на азіатських жінок до такої міри, що європейок перестав сприймати зовсім. Але в один прекрасний момент «програма дала збій». Тут у Таїланді він познайомився з дівчиною з Москви і, якось так незрозуміло для нього самого сталося, що ця зустріч перевернула його життя. «Це якась мана, – говорив він. – Я ніколи б не повірив, що можу мати стосунки з жінкою з московської гламурної тусовки. І річ навіть не в тому, що вона носить годинник за 20 тисяч доларів, а я за п’ятсот бат. У нас підхід до життя різний. З одного боку я – волоцюга, перекоти поле, сьогодні тут, завтра – там. З іншого боку – класичний приклад обивателя, всі інтереси якого – сите життя і розваги. І, незважаючи на це, сталася зачіпка, причому, обопільна. Що її зачепило теж незрозуміло. Але зачепило. Мабуть, десь усередині було бажання вибратися з того болота, в якому вона живе. Але не вийшло…» Результатом же цього союзу «бика і трепетної лані», що тривав понад рік, стало те, що Андрій приїхав сюди в монастир, як він сказав, приводити до ладу свою душу і переналаштовувати «програму» на той режим, у якому вона була до зустрічі з дівчиною з Москви…

*Примітка: практика усвідомленості.

*Примітка: один із популярних ресторанів у Паї.

Складно сказати вдасться йому це чи ні. Але для «приведення душі в порядок», для «генерального прибирання» душі це місце добре підходить. Я зовсім не є таким вже великим шанувальником буддизму тхеравади*, як можна подумати, читаючи ці рядки. Сюди можна приїжджати і не будучи буддистом. Практики споглядання і медитації хороші для всіх, а в правильному місці, де сама природа допомагає, вони ще й дуже ефективні.

*Примітка: сучасний буддизм ділиться на дві головні течії – махаяну (прихильники здебільшого мешкають у Тибеті, Китаї, Монголії, Росії) та тхераваду (поширена у Шрі-Ланці, Таїланді, Камбоджі, Лаосі та ін. країнах).

Але повернемося до мого відвідування цього місця. Я продовжив прогулянку територією монастиря і пройшов повз зал, де десятка три мешканців монастиря в білому одязі лежали на спині в позі, що нагадує йогівську шавасану*. Обігнувши це приміщення, я пройшов до печер для медитації. Неподалік від них розташовувалися кілька затишних будиночків у тайському стилі. На веранді одного з них, найближчого до печер, сидів літній чернець у традиційному буддистському вбранні й пив чай. Помітивши мене, він посміхнувся у відповідь на моє привітання і жестом запросив мене приєднатися до нього.

*Примітка: шавасана – в йозі поза мерця – лежачи на спині – найкраща поза для розслаблення.

«А чому б і ні» – подумав я і попрямував до бунгало. Роззувся, піднявся на веранду і сів навпроти ченця, чиє обличчя мені одразу ж здалося дуже і дуже знайомим.

Він простягнув мені чашку з чаєм. Ще до того, як я зробив перший ковток, я зрозумів, що це за чай за його кольором і запахом. Це був той самий Улун, якому я дав назву Королівський, і на який я «підсів» саме з подачі цього ченця кілька років тому.

• Для того, щоб налаштуватися на медитацію, кращого чаю просто немає, – сказав чернець, посміхаючись мені так, як це вміють робити тайці, – відкрито, сердечно і водночас дещо дистанційно. – Він робить розум ясним, свідомість чистою і готовою до пробудження. Я п’ю його щоразу перед тим, як практикувати віпассану та інші методики. Це чай Будди.

Я не знав, що й сказати у відповідь. До цього я й не замислювався про такі властивості Королівського улуна, але слухаючи ченця, я розумів, що він має рацію. Я почав згадувати не такі вже й рідкісні ситуації, коли і в моєму повсякденному житті цей чай був не тільки смачним напоєм, а й певною мірою «помічником» у вирішенні тих чи інших питань, у входженні в той чи інший стан. Я дивувався: чому раніше я не бачив того, що в цей момент мені побачилося так чітко…

• У вашій країні цей чай відомий? – запитав мене монах. – Його п’ють перед медитацією?

Що я міг відповісти? Що в нашій країні немає ні чайної культури, ні традицій практики медитації? Навряд чи йому це було б зрозуміло.

• У нашій країні про цей чай мало хто знає – відповів я.
• Але ви ж докладаєте зусиль до того, щоб дізналися? – знову запитав він мене.
• Прикладаю. Але, напевно, поки що недостатньо.
• Нічого. У вас ще попереду. – підбадьорив він мене, простягаючи мені ще одну чашку з Королівським Улуном.

«Як же важливо ще й те, хто заварює чай. Не володіння технікою заварювання, а саме внутрішній стан людини» – подумав я. Чай, приготований ченцем, був не тільки смачним, він, дійсно, сприяв тому, що Будда назвав пробудженням (термін «просвітлення», що використовується на Заході, не зовсім коректний).

• Ви пийте чай, а мені вже час – сказав монах, піднявся і попрямував до входу в печеру для медитації.

Я не поспішаючи допив чай. Подивився на годинник. Через кілька годин у мене була ділова зустріч у Ме Хонг Соні. Потрібно було їхати. А їхати зовсім не хотілося. Усередині зріло бажання поставити цьому ченцеві хоча б кілька запитань. Зрозуміло, що турбувати людину під час медитації вкрай небажано, але може можна буде просто запитати про те, коли можлива наша нова зустріч?

Я піднявся і пройшов до печери. Роззувшись, зайшов усередину і пройшов її всю від початку до кінця. Ченця ніде не було. При цьому він із неї не виходив. Можливо, є інший вихід? Але, як мені трохи пізніше пояснив Андрій, іншого виходу не було. Здивувався він і тому, що я зустрів якогось ченця в будиночку біля печери. Там уже давно ніхто не жив і про ченця, який любить чай, у монастирі ніхто не знав…

Сергій Мазуркевич
Дата написання: початок 2011 року
Дата публікації: січень 2025 року