Рукавички-шкарпетки. З циклу «Монашка та сніговий барс»

Чудовому художнику Миколі Сологубову

Ця розповідь, заснована на реальних подіях, являє собою своєрідне продовження оповідання «Сніговий барс і монашка».

Я не мистецтвознавець. І в образотворчому мистецтві розбираюся на рівні зовсім небагато освіченого обивателя. Але після того, як на прохання мого друга-художника Микити Солочубова написав прев’ю для каталогу його персональної виставки, редактор одного з відомих журналів запропонував мені підготувати інтерв’ю з Нік-Ніком. Вина та інших зігрівальних напоїв довелося, скажу прямо, випити багато. А інакше яка розмова до душі? Навіть для себе я дізнався від Микити про Микиту багато нового, незважаючи на те, що знайомий з ним багато років.

Інтерв’ю вийшло. Відгуки були хвалебні. І від професіоналів і від читачів. Так, і сам Микита був задоволений, що мені було особливо важливо. Але деякі фрагменти наших розмов у журнальний варіант інтерв’ю не увійшли. Журнал, як кажуть, не гумовий — вмістити на кількох сторінках усе, що наговорив мені на диктофон Микита, ніяк не можливе. А шкода. Дещо з неопублікованого мені самому подобається набагато більше, ніж потрапило на сторінки журналу. Але, по-перше, видання спеціалізоване і те, що не має прямого відношення до теми сучасного мистецтва, очевидно, відсівається. І, по-друге, редактор має своє бачення того, що має залишитися в інтерв’ю, а що — ні. І це його право.

З того, що не пішло до друку мене найбільше вразила історія про те, як Микита мало не загинув під час трекінгу в Гімалаях.

Ми розмовляли тоді у його квартирі на Подолі. Серед безлічі арт-об’єктів, що її прикрашали, я помітив на одній зі стін у рамці і під склом кольорові вовняні шкарпетки. Зрозуміло, що Микита може перетворити на витвір мистецтва все, що бачить. Але тут були просто шкарпетки. Під склом. У рамці. Тобто, на арт-об’єкт зовсім несхоже.
Звичайно ж, я запитав Микиту про ці шкарпетки. Він здивувався:

— Ти що не знаєш цієї історії? Тоді наливай, зараз розповім.

І він розповів.

— Влітку минулого року друзі вмовили мене поїхати до Індії. У Гімалаї. Так би мовити слідами Реріхов і Верещагіна. І я анітрохи не жалкую. Ця подорож дала мені дуже багато як художнику. Ось тут всі носяться з книжкою «50 відтінків сірого». Я як художник скажу, скільки б у сірого відтінків не було, один хрін, це буде сіре, тобто ніяке. А в Гімалаях кольори неба не п’ятдесят відтінків, а сто п’ятдесят. І це справжнє.

Але історія моя не про те, як я тонув у ультрамарині. Про це іншим разом. А зараз розповім тобі про мою зустріч зі сніговим барсом. Так, так, сніговим барсом. Не віриш? Я й сам уже не надто вірю. Але, що було, було.

Друзі мої, з якими я був у цій поїздці, вмовили мене піти у п’ятиденний трекінг. Я довго відмовлявся, мовляв, не у формі, зайва вага тощо. Але вони зуміли мене переконати.

– Так, цей трекінг вагітні жінки проходять. І старі. Це найлегша категорія. Погода завжди чудова. Стежки ідеальні. Нести на собі нічого не треба. Усі понесуть віслюки. А ти йди і милуйся краєвидами. Набирайся вражень. Де ти ще побачиш? А зірки? Вночі кожна зірка як срібний п’ятак. — ну як після таких аргументів було не піти з ними?

Власне, все це було правда. І про легку категорію, і про приголомшливі краєвиди, і про зірки. Так, і все до передостаннього дня походу йшло дуже добре. Переходи для непідготовленої людини, такої як я, були, звичайно, непростими, але я справлявся. Все було чудово. Але гори, а тим більше Гімалаї, сповнені сюрпризів. І деякі з них можуть бути неприємними.

Пізніше наші провідники казали, що подібне у цих місцях буває разів десять років. Але таким було наше щастя в ті дні.

Вранці на четвертий день походу ми мали зійти на перевал заввишки близько п’яти тисяч метрів. Вихід був призначений на 5.30 ранку. Але все не сталося ще вночі.

Близько півночі пішов сильний дощ. Ліло з неба всю ніч. У мене невеликий похідний досвід і скажу чесно, не найприємніша справа — ночувати в наметі під дощем.

Вранці дощ трохи вщух, але команди на вихід не було ні о 5.30, ні о 6.30, ні о 7.30. Ми ніяк не могли зрозуміти у чому справа? Чекаємо, коли скінчиться дощ? Але все навколо затягнуте і закінчуватись він не збирається. Усі готові стартувати під дощем. Назад нам не можна (три дні шляху безлюдною місцевістю). Вперед – небезпечно, але іншого виходу немає.

Тільки о пів на десяту стало зрозуміло чого ми чекали. Виявилося, що наші ослики та коні, злякавшись уночі блискавок, втекли на попередню стоянку. Без них ми не могли вийти. Довелося чекати на їх повернення. Сталося це вже ближче до полудня.

Ось так і вийшло, що замість 5.30 ми вийшли на маршрут тільки о 12.00. Іти було не в кайф, чого там приховувати. Невеликий дощ. Під ногами бруд, слизько. Тут ще й ослики обігнали нас і розбавили бруд у якому ми йшли, продуктами ослячої життєдіяльності

Але найнеприємніший сюрприз був у тому, що почало холодати і дощ почав перетворюватися на сніг.

Провідники підбадьорюючи нас лукавили: “За тією горою перевал”. Але за тією горою нова гора, яку треба штурмувати.

Сніг посилювався. А тут ще пронизливий вітер. Пішли перші льодовики. І знову стежки у бруді. Дихати все важче. Десять метрів нагору і відпочинок, і так нескінченно. Сил не вистачає навіть на те, щоби подумати: «Якого біса я сюди поперся?»

Я був екіпірований відносно непогано. За винятком однієї важливої ​​деталі. У мене не було рукавичок. Якось навіть уявити не міг, що вони можуть знадобитися влітку в Індії, навіть у Гімалаях. І руки мої в міру наближення до перевалу перетворювалися на льодяники.

І висота. Все-таки п’ять тисяч метрів — це багато для незвикшего для цього організму. У поєднанні з навантаженням майже вертикального підйому це могло призвести до сумних наслідків. І у моєму випадку привело.

Тут було поєднання одразу кількох факторів. До перевалу я підходив уже в дещо помутненому стані свідомості і через погану видимість у завірюху звернув кудись не туди. Зрозумів я це не одразу, а лише тоді, коли уткнувся у вертикальну стіну. Сил повертатися та шукати потрібну стежку не було.

Тут треба розуміти, що справа зовсім була не в моїй безволі або небажанні боротися за своє життя. Ні, я просто був у якомусь зміненному стані свідомості. Кисті рук я відчував як два шматки льоду і думав тільки про те, що вже ніколи не зможу малювати. Я намагався відігрівати пальці своїм подихом, але це не допомагало. Притулившись до стіни, я відчував, що холод від моїх рук йде в глиб тіла. А перед очима миготіли сюжети картин, які я хотів би намалювати. Час зупинився. Я провалювався в дрімоту. І не можу сказати, що я не хотів занурюватися в неї все глибше.

Коли я повернувся до реальності гарячим, шорстким і мокрим котячим язиком, я подумав, що це якась маячня. Ну, а що ще можна подумати, коли твоє обличчя облизує плямиста кішка розміром із теля? Це вже пізніше я зрозумів, що це був сніговий барс. Але тоді…

Пробудивши мене, плямистий звір на пару хвилин зник, щоб повернутися з зовсім молоденькою дівчиною Тибету. Вона одразу ж звернула увагу на мої руки і дістала зі своєї сумки ті самі вовняні шкарпетки і надягла мені їх як рукавички. Якби не вона навряд чи я міг би продовжувати малювати.

Що було далі? Різні дивацтва. Я ж все ще був у іншому вимірі. Пам’ятаю, пив якийсь гарячий напій. Пам’ятаю, як раптом звідкись з’явився середнього вік тибетець і пригорнувшись до мене всім тілом через губи вдихнув у мене жар. І як мені стало раптово тепло. Як до мене повернулися сили. Як я був готовий мало не бігти на перевал. Як на перевалі мене обіймали мої друзі, які вже не сподівалися мене побачити. Як на спуску в долину Пін я йшов назустріч Сонцю мало не повітрям і наздогнати мене не могли навіть наші провідники.

Сили лишили мене вже внизу. Якраз у місці нашої стоянки. В установці намету я вже не брав участі, валявся на карематі не в силах поворухнутися. Але валяння це було радісним, якщо можна сказати. Мої пальці були теплими і я знав, що і далі малюватиму.

Наступного дня мої друзі розповіли мені, що моя відсутність була виявлена ​​вже лише на перевалі. Усі спроби знайти мене були марними. Усі були у розпачі. І тут на перевал з боку долини Пін зійшло двоє тибетців — чоловік і дівчина. Наші провідники зустріли їх дуже шанобливо, бачили, що вони знайомі. Після взаємних привітань провідники розповіли про те, що сталося. Потім дівчина кудись пішла, а за нею трохи згодом і чоловік (провідники називали його бученом). І ще за якийсь час вони повернулися разом зі мною. За розповідями моїх друзів, я виглядав у цей момент як берсерк – розширені зіниці, нероздільна мова і величезна сила. Ніякого снігового барсу вони не бачили і були впевнені, що це мені все здалося. Але я знаю…

Сергій Мазуркевич

14.06.2022