Іди слідами…

Про це секретне місце над водоспадом Йогині, що поряд із Вашиштом я вперше почув від Вовчика. Ще до того, як він спробував мене обікрасти (це інша історія). Він захлинаючись розповідав про чи не молодильні ванни на вершині гори. Нібито прохід до них знають лише посвячені. Він теж збирався стати одним із посвячених (улюблена гра всіх псевдозотериків) та отримати доступ до священного цілющого джерела. Але щось у нього не склалося, а після невдалої спроби позбавити мене частини нажитого «непосильною працею» майна, йому довелося покинути Вашішт.

Зрозуміло, що все, що виходило від Вовчика, вимагало додаткової перевірки і ця перевірка зазвичай повністю спростовувала його фантазії. У даному випадку, частково його розповідь про таємне місце над водоспадом Йогині було підтверджено господарем мого готелю містером Такуром. За його словами, десь на тій горі справді є невеликий басейн із гарячими джерелами і прохід до нього надзвичайно скрутний. Не те, щоб він такий секретний, але місцевим він особливо не потрібен — їм досить гарячих джерел у храмі Васиштихи і поруч, а туристи туди дорогу не знають.

Кілька разів я намагався знайти прохід до цих джерел, але витративши на цю кількість годин, так і нічого і не знайшов.

Це все була приказка. Нині ж маленька казка.

Починається вона сумно. Одного не найвеселішого для мене дня я отримав електронною поштою листа від своєї дівчини. У ньому вона повідомляла, що настав час нам уже розлучитися, оскільки особливої ​​перспективи наш союз не має. Не можу сказати, що це несподівано. До цього все йшло. Але все одно було дуже сумно.

Під час тривалого проживання у Вашішті у мене виробилася звичка лікувати всі болячки, неприємності та стреси… водоспадом. У будь-якій скрутній ситуації я кидав усі справи і вирушав або до Йогині вотерфолу або до найближчих невеликих водоспадів над Вашиштом.

Тут же був особливий випадок. Не кожен день доводиться розлучатися з тим, ким жив кілька років душа в душу. Навряд чи водоспад мене миттєво зцілить, але може, якесь полегшення буде — приблизно так я думав, коли пробирався вузькими вуличками Вашишта до лісу. У популярного в певних колах кафе German bakery зустрівся мені баба Аджанант. Зрозуміло, що я не був особливо налаштований на задушевні бесіди, але й просто пройти повз не міг. Підійшов, привітався, висловив свою повагу. Баба все побачив відразу. По мені і без того, напевно, було видно, що я трохи не в собі, що вже говорити про того, хто міг читати внутрішній світ людей як книгу? Після традиційного «Намасте» він сказав мені лише три слова: «Йди слідами».

Щиро кажучи, тоді я якось не надав особливого значення цим словам. Не до того мені було, серцева рана була надто болісною, щоб замислюватися над квестом від Аджананта.

Діставшись першого рівня водоспаду Йогині я поринув у крижану воду. Не сказати, що стало легше, але скинув внутрішній тремор. Посидівши хвилин двадцять на улюбленому камені, спостерігаючи за індійськими та іноземними туристами, я вирушив на другий рівень, щоб спостерігати вже за водоспадом, а не за тими, хто на нього приходить.

Там уже не було нікого. І я поринув у споглядання падаючих з гори потоків води, за їхньою грою з сонцем і тінями. Цього дня у грі брали участь і орли. Зазвичай їх тут буває два-три. А тут — понад десяток і мало не над головою. Все навколо – велич гір і досконалість Природи – давало мені зрозуміти, наскільки малі мої проблеми порівняно з вічним кругообігом життя.

Мені стало набагато легше. У голові самі собою народжувалися поетичні рядки і були вони зовсім не про недосконалість цього світу.

Вечоріло. Але я вирішив пройтися ще. Вгору по горі. Зрозуміло, що у темряві повертатися буде складніше, але ліхтарик у рюкзаку та гарне знання місцевих стежок надавали мені впевненості.

Я піднімався все вище та вище. Види на долину і гори ставали все більш вселяющими священний трепет. Я все ще був вражений новим поворотом моєї долі, але біль уже спав. Гори поділили її зі мною.

Поступово стежка потоншала і, зрештою, зникла. Далі просуватися було вже небезпечно. Я збирався повернути назад, коли побачив ці сліди. Вони нагадували відбитки котячих лап. Тільки одне бентежило — їхня величина. «Якщо це кішка, вона розміром з мене» — подумав я тоді.

Сліди вели в зарості, що здавались зовсім непрохідними. І я будь-якого іншого дня навряд чи б ними зацікавився. Але, як ви вже, напевно, здогадалися саме в цей момент я згадав сказане мені кількома годинами раніше бабою Анджанантом: «Іди слідами»…

І я пішов. Зарості тільки здавалися непрохідними. Потрібно було лише з десяток метрів пройти напівзігнутими, а подекуди й рачки, а далі дерева закінчилися і почалися, ви не повірите, але штучно зроблені сходи. Вели вони вгору до квадратного басейну просто посередині неба (“посередині неба” – слова Тілопи).

Вода у басейні була приємно гарячою. Не така окропова, як у храмі Васіштихи. І не тепла, як іноді буває у відкритих джерелах. А така, де можна було довго лежати і дивитися в небо. І я лежав і дивився.

Наді мною запалювалися зірки. Я відчував їхню пульсацію, як і пульсацію всього Всесвіту. І я був цією пульсацією… Завжди і скрізь…

P.S. Як потім підказав всезнаючий Гугл, сліди, якими я йшов, були залишені сніговим барсом.

Сергій Мазуркевич

08.07.2022