Як у фільмі Еверест, тільки усі вижили… Фото-репортаж про перших українців на перевалі Бхаба

У січні 2016 року ми з Андрієм Захаровим (організатором першого походу українців маршрутом Пін-Парваті) вирішили, що влітку в Гімалаях нам потрібен піший похід новим маршрутом. Спочатку ми думали про кору (паломницький обхід) навколо вершини Кіннаур Кайлаш. Але це непростий трекінг для підготовлених користувачів, а нам потрібно було щось легше. І ми знайшли такий варіант – Долина Бхаба – перевал Бхаба – Долина Пін. Він підходив під усі наші запити: 1) Особливих вимог до фізичної підготовки не передбачав; 2) Мальовничі місця; 3) Ніхто зі Східної Європи його ще не проходив.

Перед походом ми провели кілька акліматизаційних днів у чудовій Кальпі. Докупили необхідне спорядження і домовилися про команду, що нас супроводжує. Самостійні трекінги в Індійських Гімалаях теоретично можливі, напевно, але практично я не радив би на більш-менш серйозних маршрутах це робити. Послуги провідника коштують не так вже й дорого, щоб через економію ризикувати своїм здоров’ям або життям.

Окрім провідника у нашій команді були ще й його помічник, а також кухар. Наші речі подорожували на осликах та конях. Можна було б, звичайно, за прикладом деяких вітчизняних любителів походів тягти все це на собі. Але! По-перше, висота. Це не Крим та не Кавказ. Навантаження серйозніше. Нам і без рюкзаків було дуже непросто. По-друге, хотілося милуватися Гімалаями. Навряд це вдалося б з-під рюкзака. По-третє, послуги осликів та коней коштували зовсім недорого.

Стартували ми з села Кафна. За день до виходу в похід ми прибули до ньго з Кальпи. Нас уже чекав Рам, якому судилося піклуватися про нас протягом наступних п’яти днів. Насамперед він відвів (точніше, відвіз) нас у… поліцію. Без реєстрації в Гімалаях жодного кроку!

Село Кафну нічим не примітне. Звичайне гімалайське поселення. Невелика гребля, озеро та красива річка. Дома розкидані по горам. На центральній (і єдиній) вулиці досить скромний готель (але якому тут ще бути?).

Трекінг «Долина Бхаба – перевал Бхаба – Долина Пін».

Перший день.

Кафну (2400 м) – Мулінг (3100 м). 12 км. 5 годин у дорозі.

Чи не відразу почалося різке піднесення і стало зрозуміло, хто в групі буде лідером, а хто відстає. Окрім нас із Андрієм, першими із співвітчизників пройти цей маршрут вирішили 6 дівчат різного рівня підготовки. Забігаючи наперед скажу, що всі вони впоралися (за що їм честь і хвала), але часом було дуже складно.

Виявилося, що Мулінг ніяке не селище, як ми думали (і ніяких населених пунктів до кінця трекінгу більше не передбачається), а просто точка на карті. Переходи з Пін до Бхаби довгі, тому пастухи та мандрівники зупиняються в місцях, де є чиста вода для людей та трава для осликів-коней.

Погода була гарна, небо чисте та уночі ми дивилися як падають зірки…

Другий день.

Мулінг – Кара (3550 м). 8 км. 3 години у дорозі.

Перехід розпочався форсуванням річки. Це виявилося нескладно – роззулися і перейшли по коліно у воді. Далі цього дня дорога була відносно простою, а місця — мальовничі. Наші дівчата вирішили влаштувати на одній із красивих ділянок дороги фотосесію з елементами еротики і нам довелося стежити, щоб до них не проникли місцеві пастухи.

На місці стоянки було невелике симпатичне озеро. Над ним каміння — добрі майданчики для йоги та медитації. Одна з собак, що супроводжували нас, першою випробувала такий камінь.

З нами в похід вийшли два собаки. Той, що медитував на камені, на перевал не пішол — у долині Пін його могли образити (бо самець). А друга – пройшла з нами весь маршрут від початку до кінця.

Третій день.

Кара – Пхустіранг (4000 м). 6 км. 3 години у дорозі.

Місцями дорога була складною, але довкола було дуже красиво. Долина Бхаба – така собі Долина Квітів. Різні квіти килимом застилають вільні від каменів ділянки. Дещо несподівано бачити це на такій висоті.

А висота вже починала діяти на наші організми. Якщо в перші дні тільки ми з Андрієм помічали її вплив, а наші дівчата дружно заперечували цю дію, то на чотирьох тисячах тих, хто сумнівався, у очевидному вже не було.

До середини дня небо почало затягуватися хмарами, що приховали снігові вершини. Але наш провідник Рам заспокоював нас, стверджуючи, що дощ практично неможливий. Ми намагалися йому вірити, але невиразні підозри мучили нас 🙂

Ближче до вечора вийшли на акліматизаційний вихід. Хвилин сорок дерлися вгору, потім спустилися. Спати лягли рано, старт намічався на 5:30.

Четвертий день.

Пхустіранг – Бхаба Пасс (4850 м) – Мангручай (4000 м).

00:00. Пішов сильний дощ.

00.15. Проведено евакуацію з одного намету (хлипенького). Ми з Андрієм ущільнились 🙂

00.40. Проведено евакуацію з іншого намету (не хлипенького, але для дощу невідповідного). Ще один намет з двомісного став тримісним.

5.30. Дощ. Команди на вихід немає.

6.30 Дощ. Команди на вихід немає.

8.30. Дощ. Команди на вихід немає. Намагаємося зрозуміти у чому справа? Чекаємо, коли скінчиться дощ? Але все навколо затягнуте і закінчуватись він не збирається. Усі готові стартувати під дощем. Назад нам не можна. Вперед – небезпечно, але іншого виходу немає.

9.30. Стало зрозуміло, чого ми чекаємо. Виявилося, що наші ослики та коні, злякавшись уночі блискавок, втекли на попередню стоянку. Без них ми не можемо вийти. Чекаємо на їх повернення.

11.30. Повернувся наш транспорт. Терміново збираємо намети.

12:00. Старт. Невеликий дощ. Під ногами бруд, слизько. Але вибору особливого немає 🙂

13:00. Вибираємося вгору. Ослики обганяють нас і надалі розбавляють бруд у якому ми йдемо, продуктами ослячої життєдіяльності 🙂

14:00. Починає холодати. Дощ не припиняється. Місцями стежки над урвищами і я дивуюся, як ніхто з нас досі не впав 🙂

15:00. Провідники підбадьорюючи тих, що йдуть попереду часом лукавлять: «За тією горою перевал». Але за тією горою нова гора, яку треба штурмувати. Дощ переходить у сніг. Вітер пронизливий. Перші льодовики. І знову стежки у бруді. Дихати все важче. Десять метрів нагору і відпочинок, і так нескінченно. Час зупинився. За боргом служби змушен контролювати як іде вся група. Бачу, деякі на межі. Але ж не назад? У моєму рюкзаку український прапор. Насилу уявляю, як діставатиму його на перевалі, та й де цей, млин, перевал???

15.30. Ми на перевалі. Сніг в обличчя. Вітер. Гори майже не видно. Але ми зійшли 🙂 Ми зробили це у страшних погодних умовах. І виникає радість і навіть легка ейфорія. Фотографуємось. І на спуск — до тепла та сонця.

Дорога вниз нелегка. На льодовиках почалися перші падіння (потім вони продовжилися на стежках та річках). Але те, що йдемо вниз — надає сил, а сонце, що виглянуло десь вдалині над долиною, сонце викликає захоплення.

19:00. Стоянка. Не та, що була запланована, але до тієї ми вже не встигаємо. Провідник та помічник допомагає ставити намети. Ми виснажені, але щасливі 🙂 Події цього дня дуже нагадували те, що було у фільмі «Еверест», але слава Будді, у нас усі живі та здорові.

П’ятий день.

Мангручай – Муд (3740 м). 17 км. 6 годин у дорозі.

Долина Пін – фантастично гарне місце. Краєвиди карколомні. Різного кольору та химерної форми гори гармонійно поєднуються з річкою та широкою долиною. Наш професійний фотограф цього дня не випускав фотоапарат 🙂

Наш маленький похід закінчився в тибетському селі Муд. Був він, скажімо прямо, вельми і дуже непростим випробуванням, але ми зуміли його витримати і стали першими українцями, які побували на перевалі Бхаба.

Окрім моїх фотографій, тут фото: Аліна Ущека, Андрій Захаров, Рамешвар Негі.

Сергій Мазуркевич

17.06.2022